Участь громадян у розвитку місцевої громади *

Однією з найбільш актуальних потреб сучасного українського суспільства є сталий розвиток територіальних громад, розташованих в малих містах і сільській місцевості. Дослідження останніх років, а також дані державної статистики свідчать про скорочення чисельності сільського населення і малих міст за рахунок міграції його у великі індустріальні центри України, а також за кордон. Основна причина даної ситуації полягає в тому, що люди не мають можливості на місцях задовольнити свої життєво важливі потреби у працевлаштуванні, отриманні медичної та соціальної допомоги, в якісному навчанні та вихованні дітей і молоді, тобто в тому, що стосується їх благоустрою та соціалізації. Рішенням даних проблем на локальному рівні займаються органи місцевого самоврядування. Разом з тим відомо, що людина, якій делеговані повноваження, ніколи не буде більш зацікавлена в правильному їх використанні, ніж пересічний громадянин. Розвиток місцевої громади та її поліпшення – це продукт участі та роботи самих громадян. Іншими словами: ефективність вирішення місцевих проблем значно підвищується, якщо в цьому процесі беруть добровільну участь і пересічні громадяни. Зарубіжний і вітчизняний досвід свідчить про те, що без участі громадян регіональна політика перетворюється в байдуже «управління територіями».

 

Аналізуючи характер громадської участі в 22 країнах, Н. Кеннет і Дж. Хейко відзначають, що ця форма активності поряд з людським щастям, демократією, економічним добробутом є ключовою умовою і компонентом життєвого світу сучасної людини. В останні роки зростає інтерес до феномену участі як серед дослідників, так і серед практиків. У наукових дослідженнях феномен участі розглядається в аспекті вивчення соціальних мереж, соціального капіталу, соціальної ідентичності, проблем місцевих співтовариств, партнерства, громадянського суспільства і т.д. Осмислення нових соціальних практик привело, з одного боку, до диференціації проблематики участі, виділення окремих його видів у самостійні напрямки дослідження: вивчається політична, цивільна, громадська, індивідуальна, горизонтальна, вертикальна участь, участь в житті спільноти і т.д. З іншого боку, досліджуються  процеси інституціоналізації участі: розглядаються сфери, норми, правила технології реалізації участі.

У найбільш широкому сенсі участь характеризується сьогодні як «ситуативна практика», що реалізується в рамках певного територіального і соціального простору з властивими політичними, соціальними, культурними та історичними особливостями.

Умовою виникнення участі є суспільний інтерес. Участь здійснюється шляхом об’єднання індивідів у спільноти різного ступеня формалізації. На думку сучасних теоретиків громадянського суспільства, будучи майданчиком добровільних колективних дій, навколо спільних інтересів, цілей, цінностей, громадянське суспільство і складається з подібних формалізованих і неформалізованих об’єднань і асоціацій.

В літературі зустрічаються два терміни: «громадянська участь» і «громадська участь».

Громадянська участь (civic, citizen participation) – участь осіб в різних структурах та демократичних інститутах. Айвазян А.А. досліджує феномен «громадянської участі» як дієвий аспект громадянської культури людини.   На думку М. Р. Холмської під поняттям “громадянська участь” мається на увазі включення, або залучення, тих ким управляють до управління (до обговорення та розробки політичних, соціально-економічних, культурних програм і проектів), впливу на прийняття рішень та контроль за їх виконанням, самоуправління на «низовому» (місцевому) рівні. Під громадянською участю розуміється один із принципів громадянського суспільства, побудованого на засадах конституційної демократії. Мова йде про реальну можливість громадян публічно висловлювати свою позицію, консолідуватися з однодумцями для обміну думками, для пропаганди своїх поглядів, для надання організованого впливу на органи влади, висувати свою кандидатуру на виборах і т. п. При цьому під цивільною участю маються на увазі найменш політизовані форми політичної участі, які передбачають при цьому непросто участь жителів, а участь саме громадян країни, тобто частини населення з активістською політичною культурою, або культурою участі.

Близьким за змістом до поняття “громадянська участь” є поняття “громадська участь”. Цей термін майже не використовується сьогодні у вітчизняній політологічній літературі, проте, застосовується у виданнях, які розглядають діяльність недержавних, некомерційних громадських організацій (НГО). У зарубіжній літературі це поняття отримало найбільше поширення у виданнях, присвячених аналізу методів участі громадськості в рішеннях екологічних проблем.

Саме в одній з таких робіт наведено наступне визначення: громадська участь – це безперервний двонаправлений процес взаємодії між громадянами та органом влади (установою, відомством), що відповідають за прийняття рішення та включає: заходи, що сприяють повному розумінню громадськістю процесів і механізмів підготовки та прийняття рішень відповідальним відомством; повне інформування громадськості про статус та просування розробки та впровадження проектів, планів, програм, про вироблення пріоритетів політики або проведення оцінки; активний збір думок усіх зацікавлених громадян, відомостей про сприйняття ними цілей і завдань, а також про їх уподобання щодо використання ресурсів та альтернативних стратегій розвитку або управління будь-якої іншої інформації, що стосується прийнятого рішення.

Більшість досліджень, присвячених розкриттю феномену «участь» акцентують увагу на особливостях взаємодії спільноти і держави. Так, Сунгуров А. визначає участь як безперервний двонаправленийпроцес взаємодії між громадянами та органом влади (установою, відомством). Гончаров Д. та Гоптарева І. розглядають участь як інструментальну активність, за допомогою якої громадяни намагаються впливати на уряд таким чином, щоб він вживав бажаних для них заходів. Аналогічне трактування феномену участі зустрічається і в працях, де розглядається практика вирішення проблем в різних сферах (освіті, містобудівництві, екології тощо). При цьому взаємодія з органами влади розглядається як основний, а часто й єдиний інструмент вирішення даних проблем.

Більш широке розуміння участі зустрічається в американській дослідницькій літературі. Тут підкреслюється, що участь реалізується через колективну діяльність по досягненню спільного соціально значимого результату. При цьому держава, державні установи можуть виступати лише одним із суб’єктів даної взаємодії, разом з окремими індивідами, групами, громадськими об’єднаннями, недержавними організаціями та спільнотами. У розвинених суспільствах участь найчастіше проявляється в асоціативному житті і сприяє формуванню зв’язків, соціального капіталу та загальних норм між людьми формуючи довіру і почуття ідентичності.

Найчастіше подібні форми колективності сприймаються і інтерпретуються дослідниками як соціально конструктивні, як певне суспільне благо, але поряд із зміцненням згуртованості і капіталу участь може сприяти соціальному розколу, а прагнення до асоційованості може сприяти просуванню втому числі і соціально радикальних цілей, наприклад неофашистських, ультранаціоналістичних, сприяти створенню мафіозних кланів, стимулювати насильство.

Однак незалежно від цілей колективна участь завжди унормована і процес вироблення норм відбувається в процесі спільної діяльності. Саме в процесі спільної діяльності створюються установи і структури, які, дозволяючи і заохочуючи участь, утворюють взаємозміцнюючу систему, яка заохочує більш широку участь. Такою структурою в Україні є Центри місцевої активності (ЦМА), які ініціюють і створюють умови для участі громадян у вирішенні локальних соціальних проблем.

Поняття «участь» пов’язане з поняттям «соціальна активність».  «Соціальна активність – це сукупність форм людської діяльності, свідомо орієнтованої на вирішення завдань, що стоять перед суспільством, класом, соціальною групою в даний історичний період».

В якості суб’єкта соціальної активності може виступати особистість, колектив, соціальна група, шар, клас, суспільство в цілому. Суб’єкти соціальної активності складають соціальний ресурс місцевої громади, значущість якого важко переоцінити. У багатьох територіальних громадах для їх успішного розвитку бракує матеріальних (природних) і фінансових ресурсів. Однак є величезні соціальні ресурси.

Соціальні ресурси мають ряд особливостей, що відрізняють їх принципово, скажімо, від природних ресурсів. «По-перше, природні ресурси вичерпні як, наприклад, родовища корисних копалин, тоді як соціальні ресурси у відомому сенсі невичерпні. Їх використання не означає їх вичерпання, а навпаки, сприяє прогресуючій зміні, переходу суспільства на новий, більш високий рівень його розвитку. По-друге, соціальні ресурси – це не тільки частково, але й цілком поновлювані ресурси. Використовуючи, наприклад, інтелектуальний або комунікативний ресурс, ми аж ніяк не зменшуємо і не знищуємо їх, а, навпаки, навіть нарощуємо. Чим активніше використовуємо ці ресурси, тим в більшій мірі сприяємо їхньому розвитку. По-третє, природні ресурси можна тримати в запасі і від цього вони не збільшуються і не зменшуються. Інша річ – соціальні ресурси. Їх не можна тримати про запас, бо вони починають швидко знецінюватися і деградувати».

Соціальні ресурси – це продукт спільної соціальної активності населення, яку ініціює громада. Чим вищий соціальний ресурс місцевого співтовариства, тим більші можливості має в своєму розпорядженні населення для вирішення своїх нагальних місцевих проблем.

Центр місцевої активності використовує широкий набір способів і методів оптимального використання соціального ресурсу, а саме:

• оперативне вивчення і стратегічне узгодження територіальних міжгрупових і внутрішньогрупових потреб та інтересів;

• демонстрація досягнутих містом, селом успіхів;

• підвищення авторитету людей, які беруть активну участь у вирішенні місцевих проблем.

• підвищення рівня соціальної інформованості населення;

• сприяння освіті і розвитку неформальних об’єднань і громадських організацій;

• забезпечення та поглиблення «спільності переживань»; підвищення культури спілкування в спільній діяльності.

У доповіді громадської палати Російської Федерації виділяються наступні види соціальної активності:

а) споживацька активність – скарги та прохання, спрямовані на те, щоб інші (влада, бізнес і т.п.) вирішили проблеми мешканців, у тому числі й ті, за які влада не відповідає («Перекладання»);

б) протестна активність – виникає з бажання жителів протидіяти діям і планам влади, майже не замислюючись про альтернативні плани. Така активність розвивається у формах пікетів, мітингів, колективних скарг, перекриттів доріг, узгодженого бойкоту виборів вулицею, мікрорайоном, протестного голосування на виборах;

г) фіктивно-демонстративна активність. При використанні населення як статистів для реалізації рекламних або політичних проектів. Самостійна активність імітується за рахунок найнятих та сплачених активістів, а також публікацій у ЗМІ, інших методів;

в) конструктивна активність – ініціативи, спроби коригування дій влади та підприємств для створення більш сприятливих умов життєдіяльності території. Партнерська взаємодія влади та населення.

Як показує практика, громаді необхідна спеціальна інституція (ЦМА), яка спонукає мешканців громади до прояву конструктивної активності, яка завжди спрямовується на зміну ситуації з урахуванням ступеню ефективності результатів цього перетворення. У стані такої активності людина піднімається над стандартом, реалізує неординарні зусилля для досягнення суспільно значущої мети. Соціально-активний громадянин здатен підніматися над рівнем вимог ситуації, він ставить цілі, надмірні з точки зору вихідної задачі. Завдяки конструктивній активності людина справляється з внутрішніми та зовнішніми обмеженнями своєї діяльності.

Тим не менш численні дослідження свідчать про низький рівень соціальної активності громадян. Особливе місце серед чинників, що обумовлюють низьку соціальну активність населення, займають низький рівень міжособистісної довіри, громадської ініціативності та відповідальності, нерозвиненість соціальних зв’язків і взаємодій в рамках певної території – те, що в цілому характеризує ступінь самоорганізації місцевого співтовариства, його здатність самостійно організувати взаємодію з метою забезпечення свого оптимального функціонування і розвитку. Щоб бути ефективними, будь-які перетворення, що торкаються широких верств населення, потребують безпосереднього залучення різних людей та соціальних груп, а не тільки очевидних прихильників і зацікавлених осіб. Тобто успішні зміни потребують масової підтримки, в загальній зацікавленості людей в благоустрої свого міста, району, села. Така підтримка здійснюється Центром місцевої активності, який підвищує зацікавленість людей шляхом залучення їх до спільної діяльності і формує довіру, терпимість у стосунках між ними.

Можливими шляхами підвищення локальної активності в сучасних умовах можуть стати спроби участі громадян у вирішенні проблем, пов’язаних з реструктуризацією місця проживання (прокладання доріг, водопроводів, будівництва мостів, тощо), екологічних проблем (вирубки дерев, порушення зеленої зони, забруднення навколишнього середовища і т.п.), вирішення конкретних завдань (облаштування і покращення роботи шкіл, організація зон відпочинку, дитячих і спортивних майданчиків, допомога людям похилого віку, організація дозвілля, спортивних і культурних заходів, тощо). Іншими словами: важливою формою прояву соціальної активності є активна участь членів громади у здійсненні позитивних змін як у власному житті, так і в житті оточуючих людей.

Таким чином, в сучасній науковій літературі є різні підходи до визначення феномена «участь». Подібна широта інтерпретації участі передбачає якісну різноманітність їх видів. Підсумовуючи види участі, що зустрічаються в літературі, І.А. Скалабан систематизував їх наступним чином:

За сферами участі:

• Політична участь

• Громадянська  участь

• Громадська участь

• Участь у житті спільноти і т.д.

За ступенем структурованості:

• структуроване – неструктуроване

• институціонализоване і неінституціоналізоване

• неформальне – формальне

За ступенем залучення суб’єктів у процес участі:

• пасивне – активне

• індивідуальне – колективне

• разове – постійне (поточне)

За спрямованістю:

• вертикальне (спрямоване на залучення громадян до процесу соціального управління) – горизонтальне (спрямоване на колективну діяльність в рамках асоціації або спільноти).

По відношенню до соціальних змін:

• спрямоване на опір соціальним змінам – стимулюючий зміни.

За мотивацією:

• спрямоване на задоволення власних інтересів – альтруїстичне

• безкоштовне – оплачуване.

За обраною стратегією:

• реакція у відповідь – випереджаюча.

Цікавий підхід до класифікації видів та форм участі використовує Європейське соціальне дослідження (ESS), яке проводиться в режимі моніторингу в країнах Євросоюзу (27 країн) кожні два роки, починаючи з 2002–2003 рр.

 

Види участі	Форми участі
Традиційна (загальноприйнята) політична участь.	голосування; участь в політичних кампаніях; звернення до політичних та державних посадовців; вступ у члени; робота чи передача засобів на потреби політичних організацій; прояв інтересу до політики; обговорення політики.
Нетрадиционные (протестное) политическое поведение	законні демонстрації, підпис петицій, бойкот продуктів; свідома відмова від покупки деяких продуктів по політичним, етнічним чи екологічним переконанням.
Участь в діяльності громадських об’єднань	членство, сприяння без членства, передача коштів та добровільна робота в об’єднанні
Неформальна громадська участь	Різні форми індивідуальної і групової участі в суспільному житті поза організаціями та асоціаціями.
Неформальна допомога	різноманітні форми активної індивідуальної і групової допомоги іншим поза соціальними та благодійними об’єднаннями

 

Визначаючи роль участі у розвитку громади, автори підручника з розвитку громади пишуть: «Участь є початком змін. Участь є невід’ємною та необхідною складовою не лише процесу розвитку громади, а й всіх інших процесів, котрі відбуваються під час життєдіяльності людини. Участь для розвитку – те ж саме, що рух для танцю, або утворення звуків для музики. Так само, як музика неможлива без звуків, а танець неможливий без руху, так і розвиток громади неможливий без  участі кожної людини, яка до неї належить».

Рівні участі в спільній справі можуть бути різними. В «Практичному посібнику для тренерів з розвитку громади» [44;] автори наводять шкалу, за якою можна визначити рівень участі громадян у житті громади:

• Пасивна участь – люди беруть участь у суспільній роботі вже тим, що просто слухають виступ адміністратора, менеджера, лідера, у якому презентується будь-який проект, міститься звіт про результати проведеної членами громади роботи і т. і. Пасивна участь є однобічною, тому що думка пасивного учасника по обговорюваних питаннях не вислухується.

• Участь в наданні інформації. Кожен член громади має свій індивідуальний досвід життя в громаді, він є носієм цінної інформації, аналіз якої дозволить зацікавленим особам визначити найбільш актуальні потреби місцевого соціуму й шляхи їхнього вирішення. Беручи участь у різних видах опитування, анкетування як реципієнт, опитуваний опосередковано впливає на процес прийняття відповідних рішень.

• Участь шляхом консультування. Члени громади іноді звертаються за консультативною допомогою до фахівців у державні або громадські організації. «Цей процес, – підкреслюють автори, – не припускає жодної їхньої думки в прийнятті рішень, а фахівці не зобов’язані використовувати думки людей». Однак це все-таки участь, оскільки знання, отримані шляхом консультування, члени громади використовують для поліпшення свого життя або життя навколишніх людей.

• Участь за матеріальні стимули. Член громади бере участь у програмі розвитку за винагороду (гроші, речі). Цей вид участі значно впливає на процеси розвитку громади: люди виконують різні види робіт, приймають відповідні рішення, однак при цьому, як правило, втрачають інтерес, якщо матеріальний стимул зникає.

• Функціональна участь. Для вирішення заздалегідь передбачених завдань проекту розвитку громади ініціатори або фасілітатори створюють певні групи. Діяльність цих груп вносить безпосередні зміни в життя громади, хоча самі члени групи залежать від ініціаторів.

• Участь шляхом взаємодії (інтерактивна участь) Цей рівень активності автори розкривають у такий спосіб: «Участь відбувається шляхом спільного аналізу, результатом якого стає план дії та формування нових місцевих інституцій чи зміцнення вже існуючих, які мають за мету зміни в існуючій системі» .

• Самомобілізація. Члени громади висовують власні ініціативи щодо зміни існуючої системи та укладають угоди з зовнішніми інституціями задля отримання  необхідних ресурсів та технічної допомоги й зберігають контроль над їх використанням.

Використання даної шкали дозволить людям, які взяли на себе відповідальність працювати разом над поліпшенням добробуту своєї громади, визначити, яку участь може взяти той або інший член громади в підготовці й проведенні конкретних заходів щодо розвитку громади. При цьому необхідно мати на увазі, що та сама людина залежно від ступеню зацікавленості й життєвого досвіду може виявляти різні рівні активності в різних справах. Обумовлено це, по-перше, індивідуальною своєрідністю особистості, по-друге, тим, що кожен член громади одночасно може входити в різні спільності. Наприклад, фермер може бути одночасно представником певної сім’ї, студентом-заочником сільськогосподарської академії, парафіянином православного храму, членом громадської екологічної організації «Чисті руки». У кожній із цих спільнот він є носієм відповідної соціальної ролі й здобуває своєрідний життєвий досвід. Природно припустити, що цей фермер може бути пасивним учасником, коли в громаді обговорюються заходи, пов’язані з підготовкою святкування ювілейної дати відомого художника, що колись жив у його місцевості. Функціональну участь він виявить, як член екологічної громадської організації, при реалізації проекту по очищенню ставка. Інтерактивні дії й участь шляхом самомобілізації він виявить розробці й впровадженню інноваційного екологічного проекту.

Таким чином, розвиток територіальної громади багато в чому визначається рівнем участі громадян у вирішенні соціальних проблем. Як буде показано в наступному розділі, для забезпечення ефективності цього процесу громаді необхідна спеціальна  інституційна структура  – Центр місцевої активності (ЦМА).

 

* – Абрамов Л.К., Азарова Т.В. Центр місцевої активності для розвитку громад. – Кіровоград: ІСКМ, 2012. – 144 с.