Будинок культури для жінки*

Мої інструменти це творчість і культура. Люди бувають різні, різного рівня вихованості, культурного сприйняття. А щоб їх об’єднати потрібна мова, яку вони розуміють, то це -мова культури.

Я працюю директором Березівського Будинку культури, де успішно реалізую соціальні проекти на своїй території. У своїй роботі я поєдную два напрями – творчість та громадська діяльність.

Я прийшла навчатися до Інститут соціокультурного менеджменту 3 роки тому, почула такий термін як «соціальна анімація» та зрозуміла, що цим ми займаємось вже давно, але не чули як це називається.

Тобто, що я роблю в громаді: підбираю певну цільову аудиторію, визначаю їхню проблему для того, щоб надихнути їх на певну дію задля її вирішення у своїй громаді.

Жителі громади залучаються до культурних проектів, заходів, через які вони себе виражають. Вони допомагають нам активно працювати в громаді, отримують задоволення від того, що вони задіяні у соціокультурний процес.

А це є повним відображенням соціальної анімації. Я звертаю увагу на те, яка людина, які її можливості та інтереси. Я шукаю таке середовище для своєї громади, яке було б їм комфортне. Зазвичай, працюю з жінками різного віку, розвиваю їх якості, завдяки чому вони стають активними та успішними в своїй громаді. Наприклад, поїхали кудись виступили та вже всі навколо їх хвалять, підтримують, що вони молодці. Їх це надихає! Вони відчувають, що вони потрібні! Це мій інструмент, я вже скомпонувала так свою роботу. Соціальна анімація стала дуже близькою темою для мене, та я дякую Інституту соціокультурного менеджменту за можливість навчання.

Освіта дає можливості. Чим ти більше освічена, тим більше ти знаєш. Чим більше інтегрована в сьогодення, тим більше можливостей реалізувати себе, заробити гроші, мати успіх. Життєві обставини, з мого досвіду, мають велику роль.

Зараз говорю про стартові можливості кожної особистості. Жінки дуже різні, мають свій характер, особливо на селі. Це дуже складно вирватися із цих кайданів, з цього безробіття, соціально важкого життя. Але це робити треба. Хоч як би важко не було сільському жителю, але треба, оскільки ти стаєш більш впевненішим, сильнішим.

Я вже 11 років на посаді директора будинку культури, мене, можна сказати, для неї виховали. Я пам’ятаю як дівчинкою в 5 років вийшла на сцену клубу співати, я дуже творча людина і в цьому ж клубі працюю. Але треба мати велику цілеспрямованість. Я закінчила відповідний факультет, ще заочно вчилась і як тільки звільнилось місце, я відразу сказала «Я хочу в клуб, це моє близьке, рідне». Але це теж, дякуючи тому, що в нас працював будинок культури, який розкрив мене. У нас проходили концерти, у яких я теж була задіяна. Мій приклад – яскравий приклад праці будинку культури. Нажаль, багатьох молодих людей треба наштовхувати, направляти. Розвиваючи таланти дітей, які зараз приходять в будинок культури, я бачу успішні приклади. Вони йдуть навчатись в учбові заклади, де також проявляють активність, співають, танцюють. Мені хочеться давати їм шанс і збільшувати їх конкурентоспроможність. Буває приходить, наприклад, дівчинка п’ятикласниця, у якої в школі немає друзів, їй складно дається розмова, а у нас в клубі вона танцює, знаходить друзів, стає частиною колективу. Ми не претендуємо на звання «народного хору», хочеться просто розкривати, давати впевненість людям.

Я вважаю себе успішною жінкою, тому що майже все, що я собі запланувала у мене є. Планую роботу та виконую її. Зараз, так як працюю вже довго, більше 10 років, планую відремонтувати будинок культури.

І відразу власний приклад чому – приходить жіночка 76 років, а в мене в клубі -20°, вона й інші жінки ходять в мороз, для мене це особистий виклик. Тобто люди приходять в приміщення будинку у мінусову температуру, готові щось робити, брати участь у громадських справах. Мені дуже хочеться в найближчі 2-3 роки відремонтувати та зробити гарні умови для людей. Навіть якщо це одна людина – вона для мене мотиватор. Це ж все не просто так. В нас є буржуйка та ми топимо, але це й все.

Роль жінки в закладі культури дуже важлива. Чоловіки, зазвичай, заробляють гроші, працюють, можуть поїхати на вахтовий метод. Жінка все таки з дітьми, вона – берегиня.

На жінці найчастіше весь будинок. У нас в селі стоїть питання безробіття. Жінки не такі зайняті, навіть по нашому населеному пункту. Працює молодь, а жінки пенсіонери мають вільний час, більш відкриті, з ними легше знайти спільну мову, зацікавити та розуміти.

Ще це залежить від психологічного підходу. Якщо чоловік більш орієнтується на працю, на заробляння грошей, то жінці потрібне спілкування, розуміння, тепле коло, подруги. Задля цього, ми робимо клуби для жінок за інтересами, надаємо їм можливості розвитку.

Моя громада для мене як родина, ці жінки вже частина мене. Я вважаю, що їх треба надихати, вчити. В силу того, що люди не так морально чи духовно виховані, рівень дискримінації високий, треба над цим працювати. В більшості випадків жінка залежна від чоловіка, наприклад, матеріально. Жінку треба надихати, показувати їй що вона прекрасна, давати їй впевненість. Щоб вона полюбила себе!

На заходах в будинку культури ми ділимось досвідом. Наприклад, між учасницями – 76 річною жінкою та 23 річною йде великий обмін досвідом, це дуже класно. Ми зібрались, порозмовляли і стало легше, відбулося розвантаження, це відіграє дуже велику роль. Просто треба, щоб це була система.

Жінки готові навіть з фінансуванням допомогти або щось принести. Також приємно, коли у нас є спільні кошти, які йдуть на користь закладу, наприклад, на Різдво ми ходили щедрувати, зібрали певну суму коштів і жінки пропонують придбати щось у клуб, це дуже класно.

Тому я завжди акцентуватиму увагу на тому, щоб жінки вірили в себе. Любили свою землю та свій край, були патріотками. Ми часто говоримо погано про владу, але треба робити своє майбутнє там, де ти знаходишся. Якщо кожен буде думати про себе, про свій край, своє село або місто, то було б все краще.

Матеріал підготувала Дарія Ратушняк, директор Березівського будинку культури (с. Березівка, Кіровоградська обл.)

*“НДО-Інформ” №1(54), 2018